Джерело Святого Миколая Гільча

Старовинне село Гільча Здолбунівського району на Рівненщині. Багато легенд і переказів про нього склали люди.

Давним-давно, як розповідає легенда, тут, де тепер східний край с. Гільча-І, височів примкнутий до мокристої заплави Оставиці, тепер - Усті, густий дрімучий бір, наповнений усяким звіром. А у річці розвели свої "гони" невтомні "будівельники" бобри. З року в рік вони "зрізали" дерева, розширювали все більші та більші оголені місця, безлісі галявини.

Якось шукаючи "займищ", забрели сюди вихідці з-під Острога й дуже уподобали собі це місце. А через деякий час, притулившись до горба, виріс тут хутірець з назвою "Гольче", бо заснований був на "голому", бездеревному лісовому місці.

У назві "Гільча" приховане, скоріше усього, прізвище чи прізвисько людини Голко, який міг бути засновником чи власником цього місця.

Назва села з часом змінювалася: Гольче, Гольча, Гульча, Гільча.

Уперше Гільчу згадує від 20 червня 1466 року акт, у якому Янько Чаплич свідчить, що проміняв успадковані від брата князю Івану Васильовичу Острозькому "отчизну свою правую, село своє Гольче", на двір князя Острозького "Межиречье".

Детально описав умову цієї куплі-обміну Михайло Грушевський в книзі "Історія України-Руси" (том 5. Київ. Наукова думка. 1994 р. с.102). В 1545 році село належало вже княжній Ільїнській, а в 1577 році село відійшло до Острозького замку.

В 1753 році село Гольче було надано Малаховському, пізніше перейшло до князя Яна Сангушки і нарешті подароване ним в 1765 р. волинському підчашому Гнату Христофоровичу Підгородецькому. Цю даровизну затвердила конституція 1775 р.

Підгородецький домігся у короля Станіслава Понятовського надання Гольче статуса містечка, збудував дерев"яний палац, почав організовувати тут прочанські сходини, ярмарки, які приносили йому значні прибутки. Після смерті Підгородецького в 1825 році Гольче поступово перейшло знов у село.

Протягом 50-ти років "Гольче" мало при трасі Дубне - Острог поштову станцію, перенесену в 1874 році до міста Острога.

Вже навесні 1872 р. більша частина села була продана чеським колоністам, котрі заснували в 1874 році свою оселю, іменовану "Гольче Чеське", перейменовану в 1946 році на Гільчу Другу. У Гільчі Другій до 1947 року в основному проживали чехи.

За даними 1892 року с. Гільча мало 1492 жителі, з них 748 чоловіків і 744 жінок (157 римокатоликів, 641 чехів, 87 євреїв), чеський костел, церковно-приходську школу, 4 крамниці, водяний млин, пивний бар, маслоцех, громадську світлицю, склад сільськогосподарських машин.

В кінці ХІХ століття в селі було 100 будинків, а в чеській колонії 72 будинки і всього 1249 жителів.

Станом на 1 січня 2001 р. у с. Гільча-І, враховуючи хутори нараховувалось 279 дворів, всього населення 556 жителів (з них 250 чоловіків, 306 жінок), а у Гільчі-ІІ - 165 дворів, всього населення 547 (з них 253 чоловіків, 294 жінок). Останнім часом сильно проявляється тенденція до зменшення кількості населення в обох селах.

Але знамените село Гільча-І тим, що на його окраїні є славнозвісне на всій Волині урочище Святий Миколай з джерелами-близнятами у кам"яному гроті (печері). Тут б"ють із-під землі чисті джерела живучої холодної водиці.

Вважалося, що ці джерела - не прості, а "громові", вибиті божими блискавицями і , отже, "цілющі". Тому протягом століть збиралося біля них багато людей.

В 1992 р. з нагоди 1000-річного ювілею Волинської єпархії була перевидана книга "Волынь. Исторические судьбы югозападного края." Вона вперше побачила світ у 1888 році в Санкт-Петербурзі. А видав її П. Н. Батюшков. Ця книга цікава тим, що відкриває напівзабуті, а то й невідомі сторінки історії нашого краю.

Ось що пише М. І. Городецький про каплицю Святого Миколая в селі Гульча: "Одним з шанованих людьми місць Волинського краю є священний грот в с. Гульчі, який називають каплицею, а іноді урочищем Святого Миколая. На шляху з Гульчі в м. Остріг, з лівої сторони розташований живописний, багатий на рослинність гай, відгороджений від дороги стіною з дикого каменя. А доволі великі ворота відкривають вхід на майданчик. Тут зліва знаходиться будиночок для сторожа, а справа - схил, що піднімається вгору півколом. Прямо навпроти воріт, біля підніжжя підвищення - залізні ґратчасті двері, що відгороджують печеру чи грот. Він має форму арки, викладеної з обтесаного каменю. Всередині гроту розміщена ікона Святого Миколая, шанована як православними, так і католиками. Мірлікійський Чудотворець зображений з піднятою вгору благословляючою рукою. На іконі – церковнослов’янські написи: з однієї сторони "Святитель Миколай", а з другої "Отец наш". Крім цього образу, в каплиці є декілька інших ікон. Низ печери покривається кришталево-чистою джерельною водою. Вона витікає з підніжжя підвищення з двох отворів, які нагадують челюсті печі. Далі вода тече спеціальним каналом в басейн. Цю воду місцеве населення називає святою.

До появи унії всі жителі Гульчі були православними. В селі була церква, якій належала дерев"яна каплиця. Вона розміщена там, де тепер ми бачимо печеру. Вважається, що образ Святого Миколая знаходиться в каплиці з незапам'ятних часів, але ймовірніше припустити, що ікона була спочатку у церкві і лише у минулому (тобто XVIII столітті) перенесли її в каплицю. Один з попередніх власників Гульчі збирався спорудити біля каплиці монастир і готував потрібні для цього матеріали. Але намір його чомусь не здійснився.

Коли уніат-поміщик Гнат Підгородецький став власником Гульчі, то побудував замість дерев"яної кам"яну каплицю в формі гроту чи печери, в якій розмістив ікону Святого Миколая. А згодом поставив в ній ще дерев"яну статую католицького святого Яна Непомуцена. Збудував огорожу і будинок сторожа, який доглядав територію. Біля дверей гроту встановив залізну скарбницю. При цьому власником почали влаштовуватись в гаю над каплицею веселі гуляння.

Коли Волинський край став належати Росії, Гульчанський уніатський священик Іван Сагайданівський після довгих вагань прийняв в 1795 році православ"я. Прихожани, таким чином, дістали можливість повернутись до віри предків. А поміщик Підгородецький перейшов у латинську віру. Йому вдалося перетворити уніатську церкву в латинський костьол, а для православних він побудував в 1799 році нову церкву. Оскільки грот Святого Миколая належав уніатській церкві, то з перетворенням її у костьол до нього відійшла і священна печера. І народ, і священики в той час були залежними від панів. Тому не дивно, що ніхто не заперечував проти захвату Підгородецьким православної святині.

Однак, після смерті цього поміщика, доходи з карнавки при гроті почали поступати православному священику. В 1852 році карнавки не стало і через це, ніби, щоб запобігти святотацтву в майбутньому, догляд за карнавкою повністю переходить до ксьондза. Для того, щоб остаточно закріпити каплицю за костьолом, залишилось звільнити її від стародавньої православної іконки. Найкращим приводом для цього стало польське повстання 1863 року, коли в розпалі політичних пристрастей зникнення ікони могло стати непомітним. Однак, такі розрахунки не справдились. Коли ікона була перенесена з каплиці в сторожку при гроті, а на її місце викрадачі прикріпили за костьольними правилами дзеркало, селяни обурились і розбили те зеркало. Остерігаючись ще більшого заворушення, викрадачі поспішили перенести образ Святого Миколая назад у каплицю, але розмістили його там вже на іншому місці і так, що рука святителя і церковно-слов'янські написи були прикриті зображенням Ченстоховської Богоматері – "Матки Божской Ченстоховской”. Тоді селяни звернулись до представників влади і за їх розпорядженням ікону поставили на попереднє її місце. Було це 1 вересня 1864 року, а в наступному році волинський архієпископ, проїжджаючи з Почаєва в Житомир, заїхав в Гульчу і вказав поліцейським представникам влади, що зібралися тут, на незручність місцезнаходження фігури Яна Непомуцена там, де здійснюється вшанування православної ікони. Поліція наказала перенести статую в костьол. І таким чином священний грот був повернений в руки православних".

4 квітня 1866 р. відбувся невдалий замах на життя російського царя Олександра II. В знак того, що він залишився живий, у святині були проведені обновлювальні роботи. Про це до сьогоднішніх днів зберігся у гроті надпис спереді на аналойчику "Обновление и отделка грота произведена крестьянами-собственниками 20-и волостей Острозкого уезда въ память спасения жизни государя императора".

Зверху на аналойчику символічно зображено розкриту книгу. На лівій сторінці книги запис "19 февраля 1861". Це дата відміни кріпосного права Олександром II. На правій сторінці "4 апреля 1866, 25 мая 1867", що означає проміжок часу, протягом якого були проведені ремонтні роботи.

По особливому свято джерело Святого Миколая шанують у Гільчі. Сюди з’їжджалися люди на свято весняного Миколи 22 травня.

Був час, коли до цього джерела сходились з усіх навколишніх сіл Хресні ходи, люди укріплювали свої душі молитвою і цілющою водою.

Ще напередодні цього свята до Гільчі прямували валки підвод, мандрували піші паломники. Особливо тягнулись сюди немічні і хворі, вірячи, що, помившись джерельною водою, або, вкинувши в басейн що-небудь з одягу, отримають зцілення. Влаштовували тут і веселі ігри та розваги для дітей, встановлювали гойдалки. Старші люди пам'ятають, як шанобливо святкували цей день у кожній сім"ї.

Проводилися богослужіння і на Водохрещі, освячувалася вода і люди набирали цю воду додому, зберігали її цілий рік, пили під час хвороб, сподіваючись, що гільчанська вода дасть їм здоров"я і щастя.

Повстанці Северина Наливайка смакували цією водою. Вгамовували спрагу і омивали нею свої рани козаки війська Богдана Хмельницького, які повертались з-під Берестечка.

Недалеко від джерел на перехресті теперішніх доріг Здолбунів - Остріг та Гільча - Миротин козаки схоронили полеглих в бою товаришів і за християнським звичаєм насипали могилу. Зберегла земля прах козацький.

У 1963 році тут, на кургані, збудували пам"ятник Богдану Хмельницькому.

Серед місцевих жителів збереглася і така згадка про ці досить давні події. Загін козаків, повертаючись з-під Берестечка, зупинився на відпочинок біля джерела. Довідавшись про це, польські драгуни задумали розправитися з ними. Одержавши таку звістку, на допомогу прийшла ще одна група козаків, які знаходилися поблизу. У битві брало участь з обох сторін більше сотні воїнів. Говорять, що через багато років тут на березі і у полі на північ від джерела знаходили залишки озброєння та козацькі речі. Поява кургану більш за все може бути пов'язана з цією подією.

Урочище Святого Миколая і село Гільча певною мірою увійшли і в історію нашої літератури. Адже мимо джерела по Дубенському тракті, який пролягав через нашу Гільчу, проїжджали видатні письменники України Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Улас Самчук, Олесь Гончар, Михайло Коцюбинський та інші.

Золота осінь того далекого 1846 року. Тарас Григорович Шевченко займався вивченням і збиранням стародавніх актів, грамот, рукописів, дослідженням архітектурних пам"яток.

Вірогідно, що завершуючи завдання Археографічної експедиції і прямуючи до губернського Житомира, Т. Г. Шевченко повинен був проїздити через Гільчу на Остріг, Корець, Новоград-Волинський (Звягіль). Село Гільча Острозького повіту (нині Здолбунівського району) знаходилося на поштовому тракті, за картою Ф. Петрука, де була поштова зупинка. Можна припускати, що Шевченко зупинявся тут і мав час відвідати джерело біля Свято-Миколаївського горба, бо шлях лежав через Гільчу.

Десь через 20 років, у 1866 році, мимо джерела проїжджав видатний український письменник Іван Нечуй-Левицький. Він добирався до місця свого вчителювання в ту частину Польщі, яка входила до складу Російської імперії. В Острозькій гімназії вчився його брат. Поетичне замилування "артиста зору", як назвав його Іван Франко, вилилось у прекрасний опис мальовничого куточка нашої Здолбунівщини. В селі Гільча ще була тоді поштова станція. Чекаючи візника, І. Нечуй-Левицький оглянув урочище. Цей куточок сподобався і запам'ятався йому. Пізніше в нарисі "Дрегочин та Остріг. Померлі українські городи" Нечуй-Левицький описав це місце: "Через одну поштову станцію за Острогом по дорозі в Дубно є чудове місце край села. При кінці спуску в село, під горою стоїть коло самої дороги скеля. Під тією скелею в самому низу є печера, а з печери рине вода невеличкою річкою. Джерело таке велике, що примітно, як бистра вода рине з-під землі. Печера заставлена залізними ґратками, а за ними поставлений на кам'яній стіні образ. Вода збирається під самою скелею в невеликий, чудово споряджений ставочок, або озерце серед котрого зеленіє острівець, вкритий квітами. Вода з озерця стікає річечкою вниз на рівнину, де протікає в осоці течія.

На самий шлях виступає будівля, чи сторожка, в швейцарському стилі. По горі й внизу з боку озерця росте лісок. Це місце чудове, поетичне! Воно нагадує таке саме місце коло Люцерна в Швейцарії. Ні один проїжджий і прохожий не минає цього місця. Мимоволі станеш коло його, нап"єшся холодної води, посидиш в густій тіні дерев; під скелею помилуєшся озерцем, квітами та прохолодою в тіні цього чудового куточка".

Свого часу, а саме в 1881р. побувала тут і Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в одруженні Косач). Свої враження від цієї подорожі  вона  описала  в  невеликій  віршованій  поемі  "Гульча" (Місцина в Острозькім повіті). Написана вона на основі вражень від чарівної волинської природи.